Притча

[Нестор]

"13. Господь же сміється
над ним. бо бачить, що
приходить день його".
Псалом 36

Він прожив довге і спокійне
життя. Людей уникав, але любив
самотність. Першою жінкою, що
оселилась в його домі, була Ста-
рість. Разом з нею ділив він здо-
бутий багаторічною працею доста-
ток, разом з нею милувався що-
вечора стомленим сонцем, що
важко пірнало у сизу імлу на за-
ході. Сидячи перед будинком, три-
маючи в зубах люльку, мабуть
таку ж літню, як її господар,
він смачно пахкав у небо хмар-
ками диму, котрі змішуючись з
туманом, розганяли по
домівках настирних комарів.
Сонце опускалось все ниж-
че. Ось воно гупнулось об гори-
зонт, розтеклося по обрію ка-
люжею багряно-сліпучої крові і
розтало як шматок масла на
пательні. Звук від його падіння
глухою луною долинув до старого
і вивів із задуми...
Хвіртка ще хиталась на завісах,
а гість вже наближався до нього,
закриваючи темною невиразною



постаттю першу зорю яка щойно
народилась над заходом. Живіт старого
раптом пронизало холодне віст-
ря жаху, котрий роками спав, а
тепер несподівано виповзав звід-
кілясь із мороку ночі і слизь-
кими руками мацав йому серце,
глумливо трусив щелепу й руки.
На диво спокійний і лагід-
ний голос промовив слова, від
яких виступив піт:
- Тобі залишається один день.
Завтра о цій порі, коли зай-
де сонце - я прийду по твою душу !
****
Світанок починає видушувати
з горизонту перші прищі зірок,
а назустріч сонцю скаче знеси-
лений Вершник. Кінь, що мчав цілу
ніч- впав, мов на стіну на-
ткнувшись з розбігу на перше
проміння.
Тварина ще хрипить, кона-
ючи після скаженого галопу, а
старий вже далеко. Очі коня,
затягуючись кривавою пеленою,
з німим докором проводжають
господаря, а він біжить,
осліплений струменем світла,
біжить, шматуючи ноги сухою
травою степу, обпікаючи легені
прохолодою надто густого

вранішнього вітру.

Він падав непритомний, але
жах будив його жорстоким бато-
гом і гнав уперед, не дозволя-
ючи озирнутись. Коли тінь його
стала обганяти - знову звідкись
брались сили і він біг, не спи -
няючись, далі. Ноги ще несли йо-
го, нестерпний тягар власного
тіла рвав сухожилля на ногах.
Всі сили, не витрачені за життя,
заливіали кров’ю сліди його
скалічених п’ят. Коли він впер-
ше обернувся назад - сонце вже
вмощувалось за гори.
Несподівано на шляху тра-
пилось джерельце, яке блажен-
ною прохолодою вгамовувало ра-
ни, вода обмила потріскані і
висохлі губи, запалені очі. Бай-
дужість і забуття, мир і спокій
опанували його. Старий безсило
опустився на землю, а голос ти-
хий і сумний, схожий на вітерець,
промовив до нього:
- Я гадав, що ти не встигнеш.
Але ти так поспішав, що прийшов вчасно...
Він ще встиг побачити ос-
танній промінь сонця і здиво-
ване око вечірньої зорі, тінь
безшумних крил, а потім пори-
нув у бездонний морок...